А. Тарасюк. Іменем Української радянської соціалістичної республіки

      З історії Руху

      Газета Рух № 1 квітень 1995 рік

      Було це восени 1948 року в сели Дмитрівка Кілійського району, де я тоді працював як молодий спеціаліст в колгоспі імені Фрунзе. Мешкав я у сільській родині коваля-одноосібника (на жаль прізвища не запамйатав). Він мав свою кузню. Фахівець був неперевершений. Обслуговував односельців. Виконував роботу і для колгоспу, за що йому писали трудодні.

      Якось при розмові господар розповів, що коли відступали румунські війська, йому говорили, щоб він разом із родиною тікав до Румунії, бо всіх, як тільки прийдуть більшовики, заженуть до колгоспу. А хто не вступить до нього і буде сперечатись, того відправлять до Сибіру. Наприкінці вересня так воно і сталося. Після трудового дня я повечеряв і заснув міцним сном. Прокинувся від того, що хтось мене тряс і стягував ковдру. Я підхопився і тут мене вдарили по обличчю, та так, що іскри з очей посипались. Згодом я побачив другого секретаря Кілійського райкому партії Лєвашова, що кричав: «... а ну, сука кулацкая, вставай, я тебя бистро разбужу, гадіна». І знову бйе. З переляку я не міг нічого второпати. Та ось в кімнату зайшов майор міліції. Підійшов до секретаря та й каже: «Товаріщ сєкрєтарь, ето наш агроном, прісланий на работу по распрєдєлєнію, он здесь на квартірє». Секретар випустив ковдру і крізь зуби процідив: «Ти что не мог мнє сказать?». А потім звернувся до мене: «Одєвайся, будєш помогать». Коли я вийшов у двір, то побачив прикордонників, моряків, міліцію. Посеред двору знаходився автофургон, біля якого стояли Лєвашов і Пушкарьов — партійні секретарі району та села і полковник НКВС, який сказав: «Пора». І всі пішли до хати. Я пішов за ними. В кімнаті, збившись до купи у кутку, стояли перелякані господарі. Полковник витяг і сумки папірець і почав читати: «... Імєнєм Украінской совєтской соціалістічєской рєспублікі ... На основаніі ... как опасний елємєнт подлєжіт ссилкє на нєопрєдєльонноє врємя в Сібірь». Потім подивися на годинника і продовжив: «Із гуманних побуждєній пролєтарского государства вам отводітся на сбори 30 мінут. Разрєшаєтся взять с собой по 50 кілограм груза на чєловєка. Врємя пошло!». Що було далі — важко навіть уявити. Всі забігали. Солдати, міліція почали обшук. Вони кидали речі на середину кімнати. Господар впав на коліна перед начальством і почав благати: «Який же я небезпечний елемент? Все життя працюю ковалем, живу у цьому селі. Мене знає кожна людина. Що ви робите?» Плакала і жінка.

      Лєвашов підійшов до господаря, пхнув його ногою і злісно промовив: «Сука кулацкая! Лазаря запєл. Сколько лєт піл кровь трудового народа». Пройшло 20 хвилин, а збори ще і не починались. Я підійшов до доньки господаря і сказав їй: «Вивезуть голих і голодних. Збирайте хліб, сіль, набирайте воду, та одягайте теплі речі, бо лишилось надто мало часу». Родина заметушилась, у мішки почали насипати зерно, муку, сіль, одягати на себе теплий одяг. Полковник подивився на годинник і пролунала команда: «Пошлі!». Родина упала на землю, цілуючи її. Потім подивилась на хату, перехрестилась і не без допомоги солдат сіла у машину. Загуркотів мотор і машина виїхала з двору, вивозячи людей, можливо назавжди, людей, які тут народилися, жили, працювали.

      Коли я вийшов на вулицю, був уже ранок, а біля хати стояли ще інші машини з солдатами біля них. Раптом з однієї машини вискочив чоловік. На нього кинулись солдати, щоб запхати його знову у машину. Чоловік гучно закричав: «Дивіться люди і добре запамйатайте, як з нами поводяться визволителі!». Та до нього підбіг солдат, вдарив його по голові прикладом гвинтівки і цей чоловік затих. Потім його запхали до машини.

      Пролунала команда і машини вишикувались у колону. Попереду і позаду неї — охорона. Колона рушила до станції, де нещасних людей чекав товарняк.

      Ось так декілька родин села Дмитрівка на Кіліївщині були вивезені без суду і слідства до Сибіру, свідком чого я був.

      Активний член Руху - людина переконань Анатолій Тарасюк